Проте насправді не все так просто, як видається на перший погляд…
У своїх кліпах 26-річна співачка постає справжньою фешн-іконою – яскравою, виразною, впевненою в собі, неймовірно стильною і чарівною. Зрештою, такою, якою вона є і в житті. Ми зустрілися з Аліною одного спекотного дня у центрі Києва – випили смачного лимонаду й відверто поговорили про дитячі мрії, гроші, французького бойфренда, музику, переїзд до Києва і про внутрішні трансформації.
– В iнстаграмi ти написала, що твоïй бабусi нещодавно виповнилося 80 рокiв i вона стежить за твоєю творчiстю в iнтернетi. Так вона у тебе просунута! Це означає, що родина пiдтримує i пишається тобою?
Я сама пишаюся такою сім’єю. Моя бабуся взагалі героїчна жінка: від неї, мабуть, і взяла оту жіночу силу й впевненість. У свої 80, попри те, що в неї було шість операцій, що ходить лише з паличкою, щодня на знеболювальному, та все одно вона має город, а як заходиш у двір – купа квітів, все прибрано, красиво. Бабуся дає цьому раду! Плюс вона вміє завжди згуртувати нашу величезну сім’ю. У бабусі чотири доньки – в нас сильна жіноча енергія. Моя мама також суперпахарка, і я в неї пішла. Бабуся все життя працьовита, так само й мама: зараз вона стиліст-візажист, перукар, а ще вчителька музики. Саме вона вклала в мене всі ці знання і прищепила любов до музики, дала поштовх. Для мене мама є прикладом. Сім’я мене підтримує – так само як і я їх. У творчості я хочу говорити саме про те, що сім’я – це важливо.
– Мама не мрiяла про сцену?
Мама була на сцені. Вона довгий час викладала хореографію, хор, музику в школі. Підтягувала мене в цьому плані, і згодом це вилилося в таке життєве кредо, як музика.
– Завжди, коли мама працює в школi, дитинi дiстається…
Дістається. І мені теж. Коли зараз ми з мамою розмовляємо про це, вона вибачається – насправді дуже часто вчительські діти страждають. Я мала бути завжди кращою тільки через те, що вона вчителька. А це моральний тиск.
– А однокласники як до тебе ставилися?
Недолюблювали. Дуже часто тикали пальцем, що це все я замутила, я зробила. Ну так, я бітангувала, але вчилася добре, в мене золота медаль і червоний диплом. Бо мене батько привчив старатися, і мені подобається мати не просто оцінку, а й мудрість від цього.
– У школi ти була зухвалою чи спокiйною?
Не зухвалою, але активною. Якщо я знаю, що справедливість є і вона на моєму боці, буду до кінця битися: так бог прописав, так правильно чинити і так чинять хороші люди. У мене і батько такий. Він працював у міліції довгий час, слава богу, звідти пішов, бо 90-ті роки, корупція – всі-всі моменти потріпали батькові нерви, це можна побачити по його сивині. Але він справжній борець за справедливість і приклад для мене зараз.
Сьогодні якраз думала про те, що люди зациклені на темі лайків і переглядів. Дідько, серйозно? Все можна накрутити, якщо у вас є гроші. І це така гра з людьми та їхніми почуттями. А я, чесно, не ганяюсь за переглядами. Це, можливо, медок на душу, але насправді хай у мене просто буде та публіка на концертах, яка мене розуміє і хоче чути.
– Щоб брати уроки вокалу, ти, долаючи багато кілометрів, їздила з Буштина
в Ужгород. Ти наполеглива дівчина! Не було періодів, коли нічого не хотілося або думала: «Та ну його все…»
Були, і зараз є. Ото сиджу зараз із тобою, а сама хочу послати всіх на три букви і гримнути: «Та розбирайтеся самі, а я поїхала! Назбираю собі на білет до Бразилії і буду там жити в якійсь халупі й танцювати самбу».
Дуже багато моментів, коли хочеться здатися. Коли ти бачиш, що механізм не працює і тебе хочуть десь намахати, коли складно організувати процес роботи команди… Зібрати команду – це, мабуть, найважче, що є в музичній індустрії для артиста. От зараз у мене таке відбувається. Є люди, які приходять, показують свої «скіли» та йдуть геть, є ті, хто залишається. У мене дуже прозорі стосунки з усіма в команді. Я не хочу заробляти багато грошей для себе, щоб купити яхту. Мені не треба яхти. Мені треба розуміння від людей і щоб музика була почута. Як би це не звучало хіпстерсько, але насправді так і є.
– Проте гроші не зайві.
Гроші для того, щоб мені було комфортно жити. А для цього не треба яхт і палаців. А треба, щоб у мене був свій кабінет, гарне ліжечко. І все. Зараз мені вистачає того, що є. Завдяки батькам є квартира, в якій я можу жити, хоча вона не зовсім моя. Вона велика, простора, світла, там є квіти. Це важливо. У мене є комп’ютер, в якому можу писати музику, є музиканти, друзі, з якими мені приємно співпрацювати і всі ці моменти переживати. І для мене це комфортна зона. Не думаю, що колись захочу мати хороми, які, наприклад, собі Янукович зробив у Межигір’ї.
– Ну, хороми не хороми, а музика і команда потребують великих вкладень.
Потребують. Тому хочу, щоб не лише я заробляла, а була вістрям айсбергу, який проштовхує все. А позаду мене була б команда, яка мала б від цього свій фідбек.
– Ти легко зближуєшся з людьми?
Насправді за останні кілька місяців я зрозуміла, що це так нелегко! (Усміхається.) В якийсь момент все одно ти підробляєш психологом. Я відчуваю себе як Лілу з фільму «П’ятий елемент». От я є середина, без якої нічого не відбувається, але я не можу бути без усіх компонентів і людей, які навколо мене.
– З тобою складно?
Зі мною нелегко. Я людина з характером, проте неконфліктна, і це мене рятує. А ще я дуже імпульсивна й емоційна. Зараз всі мої емоції починають дозрівати. Цей момент складно пережити деяким людям з амбіціями, бо я часом показую, що сильніша за них.
– Я побачила, якою ти прийшла на Х-Фактор, а згодом твій перший кліп. Це дві різні людини. Хто став тією рушійною силою, яка тебе так переформатувала? Насправді ти дуже органічна у цьому образі.
Скажу відверто: мені він подобається. Після Х-Фактору був такий момент, коли я мала все: телеефір, стилістів, людей, які з тобою працюють, а потім забирають в тебе абсолютно все. У мене навіть були стосунки, що тривали три роки, і так само в цей період закінчились... А люди в нас люблять засуджувати, одразу від тебе вимагати багато… І це морально складний процес: пережити таке, зібратися з силами і почати робити щось інше. Я знала, що мені не пасує музика, яку підбирали на Х-Факторі. Я завжди любила якісь революційні речі. На жаль, я не могла їх робити, бо для мене вигадали образ милої дівчини. Адже перше враження у людей було саме таке: мила, гарненька дівчинка, яка співає. Нічого особливого. У мене не було якоїсь хайповості ззовні. Але ж вона є всередині! А щоб показати внутрішнє, це ж треба зачепити! От дякувати богу, я зараз знайшла, чим можна чіпляти. І це не тому, що фольк модний або зараз класно обстоювати жіночі права чи ЛГБТ-спільноту, а тому, що я знаю: це абсолютно «трушний» вид того, що я обрала давно. Та часом я боялася про це говорити, бо боялася осуду. А зараз мені байдуже, що скажуть інші.
– Так а що саме допомогло тобі це усвідомити?
По-перше, це стосунки й відчуття того, як боляче, коли ти віддаєш любов і чекаєш того самого у відповідь, віриш. І начебто все добре… Любов вчить нас відчувати. Насправді, пізнати біль для артиста навіть корисно. А за два роки я зазнала різного болю, не лише любовного, а ще й дружньо-підступного, заздрості якоїсь, непорозуміння в команді. Це допомагає в написанні пісень і в житті взагалі. А людина, яка відкрила в мені дар писати музику, – це мій хлопець, з яким я вже десь два роки. Він навчив мене любити себе без макіяжу, любити своє тіло, не соромитися бути собою і казати те, що ти насправді думаєш, а не підлаштовуватися під людей чи брати участь у грі, в яку, наприклад, зараз грають в інстаграмі: 90–60–90, ми такі всі ідеальні… Камон!
– І хто твій хлопець?
Нейтан Дейзі – це артистичне ім’я, а звати його Джонатан. Він також музикант. Француз. Режисер декількох моїх відеоробіт, наприклад кліпу «Падло» з alyona alyona. Він відкрив у мені всі ці карти, що були закриті, забиті комплексами і думками інших людей, часом десь батьками нав’язані, селом: «Що скажуть люди», Києвом: «О боже, як так?!» А зараз я розумію: чим далі, тим більше мені хочеться ламати свої ж стереотипи і показувати це людям, які переживають такі самі емоції.
– Ти вже вивчила французьку, чи якою мовою ви розмовляєте?
Ми англійською розмовляємо, але я потроху вчу французьку.
– Повернімося у ті часи, коли ти приїхала в Київ. Розкажи, як він тебе зустрів?
Зустрів сіро й холодно. Знадобилось принаймні роки три, щоб я його полюбила і почала розуміти, як приємно тут жити. Зараз я маю можливість жити в Барселоні – мій хлопець там живе.
– Він француз, співає англійською і живе в Барселоні?
Так (усміхається). У ньому ще багато кровних міксів, саме за національністю. Мабуть, тому він такий особливий. Змішання крові мені подобається. Так, в мене є можливість жити в Барселоні, але я не хочу (сміється). Хоча Барселона нереально красива, просто казкова!
– Чому? Зараз же скрізь можна писати музику…
Звісно. Проте зараз я відчуваю, що потрібна саме тут. Таким людям, як я. Я розумію, що в мене є амбіції, хоча мені дуже страшно. От навіть сьогодні я плакала пів дня, тому що не розумію деякі моменти, як працює український шоу-бізнес, бо він відрізняється від європейського. Там набагато легше з роялті, податками. І якщо люди думають, що в шоу-бізнесі все виглядає так красиво, як в інстаграмі, – це «булшіт». Усе насправді складно. У мене нема продюсера, я намагаюся все робити за допомогою свого хлопця і команди. Це складний процес. Звичайно, я б хотіла просто робити музику, творити, але треба розбиратися самій у багатьох речах.
Недавно відбувся реліз мого дебютного альбому «Пинтя: Гори». До цього я йшла рік, берегла всі ті пісні, щоб випустити їх так, як хочу – у два етапи, щоб показати історію розвитку Аліни Паш – не як персони, а як людини, що зросла на своїх помилках і зуміла їх прийняти. Так, я з гір, так, сільська дівчина, але не треба казати: «О, дивіться, вона молодець: з села, а всього досягла, такий феномен!» Ні, не феномен! Я працювала кожен день для цього, і в мене на це не було коштів.
– Тобто ти не вважаєш себе фартовою людиною?
Ні, я взагалі не фартова людина. Я ніколи не вигравала в якесь лото. Єдиний фарт, який стався в моєму житті, – це Х-Фактор, коли мені Сосєдов дав золоту кнопку. Я не стала переможницею, але була в фіналі, посіла третє місце.
І з батьками пощастило: вони мене люблять, підтримують, в нас добрі взаємовідносини. Звісно ж, неідеальні, як і в кожної сім’ї.
– Розкажи, як вони тебе виховували і які настанови давали? Що у вас в родині було заведено?
У нас традиційна українська сім’я. До християнства мене привчили батьки, але не до фанатичного, а до такого – чесного. Я йду до церкви, коли мені і добре, і погано, і подякувати, і поплакати богові. Насправді це така медитація для мене. Мама навчила працьовитості і не боятися виглядати часом дурепою, головне – вчитися. А батько навчив мене відповідальності, чесності і також праці. Що мама, що батько на заробітки їздили. Я пригадую, як вони залишали мене на бабусю, щоб заробити щось, бо тяжкі були часи. Мама працює в мене й зараз і вдень і вночі, батько так само б’ється за справедливість, має купу ворогів, бо він сільський голова. Наприклад, землею він наділяє справедливо – людей, яким вона реально потрібна. Тому від нього й більшість друзів відвернулися: думали, що все буде за старою схемою. Я розумію, як йому складно, бачу, як він страждає від того.
– Напишемо в інтерв’ю, що твій батько – сільський голова, то скажуть: «Ну, звісно, в Аліни Паш хороші зв’язки».
Та в нас тато більше виносить із дому, ніж приносить, на жаль. Знаєте, вже пора говорити правду, хай би яка вона не була! Я нічого не приховую із власної біографії. А хтось навпаки. Я бачу, як люди видаляють свої акаунти, починають з чистого листа… А я не соромлюся, що пробувала себе в гурті «Гарячий шоколад» чи REAL O. Мені не подобалася ця музика, і не подобається. Я не люблю поп – такий відчайдушний і поганий, ні, це не моє. Я ніколи не слухала Юрія Шатунова, хай мене простять його фанати. Я слухала Майкла Джексона.
– А на кого хотіла бути схожою?
Десь років у вісім – на Брітні Спірс: тоді в неї був такий «блюмінг тайм», вона танцювала й співала класно.
– До речі, у ті часи одні дівчата хотіли бути схожими на Христину Агілеру, а інші – на Брітні Спірс.
Мені й Агілера подобалась. Я їх сильно не відрізняла, та Брітні мені подобалась більше: вона тоді дуже круті шоу робила. І я хочу в майбутньому робити саме шоу, як, наприклад, Бейонсе, як великі артисти, що намагаються не лише вокально круто принести «ентертеймент», а ще й подати якийсь сюрпрайз. Мабуть, це один з найголовніших моментів, що будуть у мене згодом на сольнику: я хочу дивувати людей не лише гарним костюмом, а, як-то кажуть, «нежданчіком».
– У тебе ж музика не для корпоративів.
Для корпоративів якраз класно! Така музика і заходить. У нас же українська музика, англійська, російська, смішна і серйозна, акустична (я разом із бандуристкою Мариною Круть виступаю), і з балетом зараз почала – в мене шість класних дівчат. Не гірший «ентертеймент», ніж в Олі Полякової! (Сміється.)
– Розкажи, які в тебе стосунки з грошима?
Погані. Я вмію економити, не вмію особливо витрачати на себе, я не шопоголік. Мені подобається купляти всілякі приємні дрібнички для дому: вазочки, квіточки, подушки. І люблю на взуття витрачати гроші. Важливо, щоб воно було класне і зручне. І недешеве: часом я готова за нього викласти купу грошей, тому що це мій комфорт. А загалом я можу класно вдягатися і на секонд-хенді.
– Ти фаталістка: все заздалегідь передбачено, чи ми управляємо своїм життям?
Я дуже вірю в цифри, в нумерологію, астрологію. Це науки, які можуть нам підказувати. Випускаючи якісь великі роботи, я б’юся за те, щоб це відбувалося саме того числа, яке я обрала. Оточення трохи сміється з цього (усміхається). У мене є свої дати, в які я вірю. Знаю, що тоді все правильно і в космосі відбувається, і на Землі. Проте я вірю: хай там як написано долею, будь-які моменти, в які ти сильно віриш, можна змінити. І часом це можуть бути величезні фатальні штуки. Так у мене в житті ставалося.
Фото: Charlotte Yonga
